Инок59
Господи, да что же мы творим,
Явно с головой совсем не дружим.
О погибших плохо говорим,
Милосердье в душах не «горит»,
Спорим о гуманности натужно.
Обезличив судьбы на войне,
Мы осанну смерти воспеваем.
В обездоленной равнодушием стране,
Даже жизнь осознаётся не вполне,
И мы в мороке бездушия витаем.
Мы забыли цели бытия,
А вернее их нам исказили.
Дом построить и взрастить дитя,
Суть физиология твоя,
В ложном и беснующимся мире.
А ведь мы «подобие» ТВОРЦА,
Нам посыл духовный,- созидание.
А мы тщимся «не терять лица»,
Но живём в угоду подлецам,
Умножая на земле страдания.
Всех нас в муках породила мать,
Да и в культах разных единение.
Зри: - себе подобных убивать,
Это всё бездушья ипостась,
То есть путь в духовное забвение.
* * *
Наказание не синоним мести,
И злорадство в этом безпричинно.
Поиск оправданья для возмездия,
Каждый с совестью решает повсеместно,
Отделяя ЛИЧНОСТЬ от «личины".
Метастазы: - «лечит» скальпель несомненно,
Но при этом не теряя человечности.
Жизнь отнять получится мгновенно,
Но настигнет карма несомненно,
На пороге неизбежной вечности…
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
